В АТО ЦІКАВІШЕ, НІЖ ТУТ, ТУТ — ТЯЖКО

Тамаро, з чого почався для вас проєкт «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір»?

Почався цей рік з двох проєктів — «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір» і ветеранський — вивчення англійської у групі. Я раніше вивчала англійську у Карпенко-Карого, де я отримала вищу освіту. Майстром моїм був Юрій Герасимович Іл’єнко. На першому курсі я була розчарована в українській режисерській школі. Це було у 1990-і, коли був перший голодуючий Майдан. Дуже багато пар «продинамила» через нього. Прийшлось кинути навчання. Але це все не одразу було, бо я ще навчалась у міжнародній школі україністики. Познайомилася там з патріотичними людьми. А потім мистецтво і режисура покликали мене, я побачила кілька спектаклів Романа Віктюка у театрі імені Лесі Українки — це «Священні чудовиська» і «Дама без камелій». І я зрозуміла, що то геній і що це дійсно режисер, у котрого є чого навчитись, і я поїхала у Москву до Романа Григоровича Віктюка. Моєю мрією було зустрітися з ним, я рік готувалася. Він не набирав учнів, але дозволив мені бути з ним поруч вільною слухачкою.

Про що ви мріяли в молодості?

Коли я була маленькою, я дивилася часто радянські фільми і мріяла зробити подвиг. Я за браве діло. Ще в дитинстві я була юним натуралістом, займалася в Малій Академії Наук, і навіть отримала медаль у 15 років за успіхи у розвитку народного господарства СРСР. Я була серед останніх, хто отримував ці медалі. Мріяла займатися кінним спортом, спілкуватися з кіньми. А потім так змінилося життя, що я пішла в мистецтво. А потім бац — і армія.

Що відбувалося у Москві?

Москва мене дуже добре зустріла, але я знала, що повернуся у Київ. Тоді Москва всмоктувала в себе всі кращі сили. Це кінець 80-х, 90-і. Я хотіла знати, що таке пластика, тому пішла на бальні танці, і потрапила до Чапкіса. Тоді там були танці:»ча-ча-ча», румба, латина. Думаю, що мені завжди щастило на вчителів, і Романа Григоровича я сама обрала собі.

Я ходила по усім театрам, зазвичай — на доробки Романа Григоровича. У Москві, напевно, немає театру, де Віктюк не поставив би виставу. Він був дуже харизматичний під час своїх репетицій, і дивитись, як він імпровізує — це було велике щастя.

З приводу театральної діяльності, у вас вийшло пов’язати з цим своє життя?

Мені дуже сподобалося на кінознавчому факультеті. Як не дивно, саме на кафедрі кінознавства було багато «птєнцов у гнізда» Довженка, які відчували його дух. У кінознавстві дуже добре зберіглась українська традиційність. І я не жалію і дуже вдоволена, що там була. Там якраз і спілкувалася зі студентами з різних спеціальностей. Тобто я, як і режисер, трохи реалізувалась. Це мені допомогло, бо в армії робила відео-зйомки. На другий рік служби була в західному військовому окрузі у прес-центрі у відрядженні, де поставила той самий канон по зйомці і монтажу військової рутини, і бачу, що це дуже допомогло армії. Це тільки здається, що це легко, але важко монтувати і знімати одні й ті ж об’єкти, танки, кущі, щоб когось зацікавити.

Звичайній людині, яка не втягнута в корупційні схеми, людині без потужних зв’язків, стати кінорежисером тут, в Україні, досить важко. Хіба що є момент з грантами, це — єдиний шанс.

В армії я у 2015-16-му роках також робила вертепи. Тобто, повернулася до театральних витоків. Вертеп — це доросла історія гри.

У 2018-му році взимку приїжджала у Лисичанськ до свого друга в АТО. Українці розуміють, що таке пісня, але вони дуже сором’язливі. В моїй бригаді прикарпатській з Коломиї взагалі нема проблем з вертепами. І була велика втіха, коли у 19-му році вертеп пішов по Лисичанську. Такі речі дають ауру, атмосферу.

На війні атеїстів немає, Водохрещу святкували, усі лізли в полонку. Небагато радощів у військових, особливо у зоні АТО. Раніше були усіляки КВНи, де приємно було побачити своїх у такому плані. Думаю, що завжди було важке життя, і ми маємо дати дорослим можливість подуркувати, посвяткувати.

Коли ви почали займатися вертепом?

Коли працювала спеціалістом і волонтером. Шість років я була у «Карітас-Київ», а вони греко-католики, це шанований фонд. Я працювала кінознавцем по авторській програмі для дітей вулиць. Ставила фільми, котрі допомагали впоратися дітям з блоком дисциплін по історії України, історії світу, українській та зарубіжній літературі. Ми робили фільми з шкільної  програми, щоб діти мали уяву, про що взагалі йдеться у цих творах. І ось у «Карітас» побачила, що таке вертеп. Кожен директор «Карітас» — це священик, який має сан. І робота з «Карітас» дала взнаки, я там усе знімала, бо треба ж було відзвітуватися. Я цим дуже задоволена, бо тепер я хоч пам’ятаю, що я в армії робила.

Піти у армію було вашою ініціативою?

Так, я доброволець. Просто пішла в ЗСУ. Створювалась нова бригада, де мій знайомий був замом начальника штабу. Він запропонував взятися за культурне військове життя. Ну я подумала, і вирішила піти. Я не йшла саме воювати, просто хотіла допомогти тим, хто воює.

Річ у тому, що в нашу 10-ту штурмову бригаду, створену минулим президентом, покидали з іншої військової частини усякого мотлоху людського — алкоголіків, наприклад. У нас психологів не було. Треба було якось самим впоратись. Приїжджали до нас артисти, священники. Я замучила бригаду, поки ми формувалися, збирали щосуботи концерти, така була своєрідна арт-терапія.

Завдяки дивовижному карт-бланшу, який був у 10-тої штурмової бригади, до неї була велика увага, не було штатних місць для військових капеланів, і завдяки двом православним священникам з Києва, шейху-мусульманину і греко-католикам наша команда усунула прогалину. Філарет також у результаті приїхав у АТО, усі зрозуміли, що різним конфесіям можна дружити ще тісніше. Отак одразу все вирішилось, завдяки лояльності ЗСУ і київського патріархату. Ціль була зробити, як в американській армії, де три священника — римо-католик, греко-католик і православний, щоб бійці мали можливість звернутися до священнослужителів своєї віри.

Я пам’ятаю, як два роки тому прийняли закон про роз’єднання Київського і Московського патріархатів. І в університеті наш політолог питав, як ми до цього ставимося. Деякі були згодні, деякі — ні.

У армії теж були люди, які були незгодні з роз’єднанням Московського патріархату. Ми маємо справу з країною-агресором, і армія не повинна мати з нею дружні стосунки, навіть, якщо мова йде про церкву.

Розкажіть, як ви почали займатися іконописом

Колись я два місяці ночувала в залі для брифінгу на газетах. Військове життя — таке буремне. У армію приходить, здається, «Голос України» і «Урядовий кур’єр». Я на них лежала і читала періодично історії людей, що прийшли з армії, про те як вони себе потім знаходять в мирному житті. Там була історія ветерана, який вирізьблює коней з дерева, він отримав допомогу у ветеранському гранті. Я зрозуміла, що ветерани, які мають ремесла, мають найбільший шанс отримати соціальну, фінансову допомогу. Якщо у тебе є ремесло, то ти можеш непогано жити і мати підтримку. І краще, якщо це ремесло народне і йде до народу. Також, побачила приклад у моїй бригаді з Коломиї, в якій народний майстер Олег Кірощук був писанкарем. У нього виставки у Торонто, у Нью-Йорку… Він, напевно, найвідоміший писанкар України. І ось така картинка у мене склалася.

Я не віруюча і не релігіозна, але із священниками працювала три роки. До того ж моя мама з родини репресованих. Вона була дуже віруючою людиною, постійно водила мене до Володимирського собору. Коли я пішла на дембель, звернулася до центру зайнятості, три місяці вони давали мінімальну допомогу, пізніше допомога почала зменшуватися. І тут я побачила об’яву «Іконопис. Візантійський стиль. Школа «TEOFOS», я зателефонувала і вирішила, що треба вкладати гроші у перспективу. Через рік я отримала диплом. Ікони у мене — це для виставок, тому що кожна робота має свою цікаву історію.

Є в мене, наприклад, робота — два архангели, архангельські ворота. У ніг архангелів півмісяць в пам’ять про мого друга Іси Мунаєва, бригадного генерала, чеченця. Він був у Джохара Дудаєва, приїхав боротися з нашим спільним ворогом і організував батальйон його імені, куди входили і чеченці, і кавказці, і наші українці.

Мені було приємно, що священник, котрий постійно працює зі Спілкою ветеранів Деснянського району, схвалив ці зображення. Ми дуже толерантна країна, бо дозволяємо у православні ікони вводити мусульманські півмісяці на честь загиблих. Для мене це дуже серйозний момент.

Чи комфортно Вам зараз у проєкті «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір», чи є якісь сподівання? 

Чесно кажучи навіть не знаю… З того року у мене є два ветеранські гранти МОМ на іконопис. Як не дивно, це було дуже легко, можливо, через те, що мені уже було що показати людям. Це підтвердило ту ідею, що ремесла дуже приємно і душевно сприймаються грантодавцями і соціумом. Є чим пишатися і звітуватися.

А цей проєкт, як репетиція під час ізоляції, щоб потім виходити до людей. Хоча я соціофоб, не бачила ще ветеранів — обожнювачів людей. Українська патріотична спільнота, яка з’явилася завдяки російсько-українській війні має різні прошарки, це цікаво і складно водночас.

Але кожен проєкт дає легкого штурхана. Родині подобається, що я включаюсь у такі проєкти. Вони мене поважають.

Як може мистецтво передавати воєнний досвід, який зрозуміє публіка? 

Якщо ти приймаєш участь у війні, можливо, тут, у цивільному житті ти просто не хочеш займатися тим, що тобі не подобається, тому що ти розумієш ціну життя. Змусити себе працювати над чимось нецікавим ти уже не можеш. Іде якась сублімація… Я не знаю, чи передають мої роботи те, що я відчуваю.

Мистецтво може допомогти вижити після війни, відволіктись, тому що ми носимо її з собою, вона завжди з нами. Ми її не можемо відпустити, і для того щоб залишитись тут, у цивільному житті, треба мати іграшки, і ікона для мене —  це те, чим я себе займаю і бачу схвальний відгук, це дає мене баланс у цивільному житті. Якщо я не бачу схвальний відгук, то бачу байдужість.

Мені було боляче на майстер-класі з фотографії. Ми прийшли у цей проєкт, де усі присутні хочуть бути значимими та коханими, отримати максимальну користь з точки зору практичності. Коли мені не дали до кінця розповісти про свій проєкт, я заплакала, бо відчула себе самотньою, відчула і те, що люди мені чужі. Я у точці дискомфорту у цій групі.

Нам важливо займатися тим, що схвалює суспільство, тому в АТО цікавіше, ніж тут, тут — тяжко.

Журналістська група: Даша Колесник, Шевчук Аліна.

Опис проєкту: 

АРТ-ТЕРАПІЯ ВЕТЕРАНІВ АТО / ООС ТА КОЛИШНІХ В’ЯЗНІВ «ДНР / ЛНР»

«МІТЄЦ. РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ПРОСТІР” — інноваційна програма мистецько-психотерапевтичної реабілітації ветеранів АТО / ООС та колишніх в’язнів «ДНР / ЛНР». Над втіленням його у життя працюють команди двох громадських організацій — «МІТЄЦ» та «Львівський психоаналітичний інститут ментального здоров’я».

Впродовж 9 місяців (з грудня 2020 до серпня 2021 року) учасники програми візьмуть участь у 8 майстер-класах із різних видів мистецтва: графіки, живопису, фотографії, кераміки, колажу, ленд-арту, саунд-арту та перформативного танцю. Майстер-класи проводитимуть провідні українські митці: Олексій Аполлонов, Олена Придувалова, Валерій Милосердов, Сергій Якунін, Олександр Миловзоров, Катерина Свіргуненко, Олена Мамай, Богдан Мороз та ін. Виконані на майстер-класах творчі роботи учасників проєкту експонуватимуться в онлайн-галереї “МІТЄЦ”. Фінальним акордом проєкту стане створення арт-буку.

Під час майстер-класів з учасниками програми працюватимуть фахові психотерапевти, психоаналітики. А особистим досвідом виходу зі стресової ситуації з ними поділяться професійні художники — Сергій Захаров (колишній в’язень «ДНР») та Дмитро Коломойцев (ветеран АТО). Їхні художні щоденники фіксуватимуть загальний арт-терапевтичний процес, і наприкінці проєкту будуть презентовані на спільній виставці митців.